Загублена стежка
Було мені років дванадцять. Моя подружка Таня запропонувала піти в ліс за ягідою толстухою - так у нас в Забайкаллі чорну смородину називають. Я погодилася. Правда, батьки були проти - дуже вже далеко. Але я дуже запитувала відпустити мене.
Зрештою вони погодилися, але з умовою, що ми візьмемо з собою собак. Це завжди будь ласка, нам собаки не перешкода!
[advert]
Рано вранці ми з Танюхою вирушили в дорогу. По холодку та з розмовами до потрібного місця дійшли, майже не втомившись. Собаки поруч, ягоди повно. Набрали по відру - смородина велика, знімається легко і швидко. Правда, сонце вже піднялося, стало спекотно, душно, комарі кусаються. Тут-то втома на нас і навалилася.
Ми поставили відра на стежку, по якій прийшли, я пов'язала на гілку над ними косинку, щоб здалеку видно було. Ну а самі ми вирішили підкріпитися і відпочити трохи, щоб на зворотний шлях сил набратися. Поїли ягід, переходячи від куща до куща, посиділи трохи на травичці і вирішили: час!
Дивись, а косинки моєї не видно. Напевно, розв'язалася та впала на землю. Відер з ягодами теж немає, стежку, на якій вони стояли, знайти не можемо.
Виходили всі вздовж і поперек. Нічого не можемо знайти: ні косинку, ні стежку, ні відер з ягодою. І собак не додзватися - втекли кудись. То під ногами вертілися, а то немає жодної.
Чесно кажучи, стало нам не по собі. Кружляємо по полянці (вона не така вже й велика) і ніяк не можемо з неї вийти. Вже й на ягоди рукою махнули, хоча шкода - в таку даль йшли, по цілому відру набрали...
Втомилися ми з Танькою, страх розбирає, і що робити, не знаємо. Того і дивись плакати почнемо. Сил немає. Вирішили знову відпочити, а потім ще раз стежку пошукати. Раптом пощастить? Повалилися з подружкою в траву, та й не помітили, як заснули. Ніби хто вимкнув нас.
Не знаю, скільки ми проспали, але недовго. Відкриваємо очі - і ось вона, косинка, на гілці висить, відра зі смородиною під нею стоять на стежці. Виявилося, ми на самій тропці спали! І собаки тут як тут, навіть кликати не треба.
Схопили ми свої відра та додому. Куди втома тільки подівся! І страх пройшов. Вмовилися не розповідати домашнім, а то дісталося б нам! Але і ходити удвох так далеко в ліс ми більше не ризикували: один раз обійшлося, а в другий - ще невідомо як буде.
Ось і думаю: може, лєший пожартував над нами тоді? Мовляв, старших треба слухатися. Адже мама не хотіла мене відпускати, казала, що в тих місцях ліший людей водить. Та хіба мене переконаєш? Ось і отримала урок. Але насправді подія так і залишилася для нас загадкою.