Культура, де від болю не плачуть

Індіанці єкуана не видають жалюючих звуків, коли дитина забиветься. Вони чекають, щоб він піднявся і наздогнав їх, якщо це все, що потрібно. У разі серйозної хвороби або рани вони роблять все, що в їхніх силах, щоб допомогти йому одужати: дають ліки або вдаються до послуг шамана, іноді денно і нощно співають, звертаючись до злих духів, що увійшли в тіло хворого, але не висловлюють йому ніякого співчуття. Хворий же в міру своїх сил намагається пережити хворобу і нікого не турбувати без необхідності.

Наші діти, діти цивілізації, несуть на собі постійний тягар туги з недоотриманої любові і отримують обійми, поцілунки і ніжні слова за найменші забої. Можливо, це не дуже допомагає загоєнню їх роздертих колін, але отримувана ними турбота зменшує загальний тягар болю, коли дитині стає зовсім важко.

Цілком можливо, що очікування симпатії - багато в чому набута поведінка. Я в цьому анітрохи не сумніваюся, але впевненість у собі і в оточуючих (в даному випадку взагалі в чужинці), властива дітям, які приходили до мене за допомогою, говорила про щось значно глибше, ніж просто відсутність очікування зайвої ніжності з боку дорослих.

Під час першої експедиції до екуана в селі Анчу Вананья до мене підійшов хлопчик років чотирьох. Він наблизився сором'язливо, боячись мені перешкодити. Наші погляди зустрілися, ми підбадьорливо посміхнулися один одному, і тоді він показав мені великий палець руки. На його обличчі, крім щирої посмішки, не було ні жалості до себе, ні прохання, щоб його пошкодували. Верхня частина його пальця і частина нігтя були проткнуті наскрізь, і зрушений в бік кінчик пальця тримався тільки на шкірі і напівзапекшейся крові. Коли я почала чистити палець і ставити кінчик на своє місце, на його величезних, як у лані, очах навернулися сльози; іноді його крихітна, простягнута мені ручонка тремтіла, але він не віддергував її; у найважчі моменти він всхлипував, в інший же час він був розслаблений і обличчя його зберігало спокій. Перев'язавши палець, я показала на нього і сказала: «Ту-унах ахкей!» («Тримай сухим!»), і він мелодійно повторив: «Ту-унах ахкей!» Ще я додала: «Хвайнама єхта» («Приходь завтра»), і він пішов. Його поведінка повністю суперечила моїм уявленням про поведінку дітей, про поводження з ними в надзвичайних обставинах, необхідність лагідних слів як частини лікування тощо. Я насилу вірила побаченому.

Під час іншої експедиції одного ранку мене розбудив голос дворічної дитини, яка повторювала м'яким тоненьким голоском: "Сі! Сі! " Це була близька подоба «Ши» - мого імені серед єкуана, яку він міг виговорити. Я перегнулася зі свого гамака і побачила Кананасі, зовсім одного, з тим, що вимагає лікування порізом. Він зовсім не плакав і не вимагав підтримки або заспокоєння.

Інший випадок допоміг мені дуже багато зрозуміти, хоча і стався через багато місяців після того, як я звикла до спокійного і невимушеного ставлення єкуана до лікування. Авадаху, другий син Анчу, хлопчик близько дев'яти років, прийшов до мене в хатину з раною в животі. Під час огляду виявилося, що рана неглибока і зовсім не небезпечна, але при першому погляді я злякалася, що, можливо, сильно пошкоджені внутрішні органи.

- Нехкухмухдух? (Що це?) - запитала я.

- Шимада (Стріла), - ввічливо відповів він.

- Амахдай? (Твоя?) - запитала я.

- Катавеху, - назвав він ім'я свого десятирічного брата, при цьому проявляючи не більше емоцій, ніж якби він говорив про квітку.

Я вже обробляла його страхітливу рану, коли увійшли Катавеху і кілька інших хлопчиків - подивитися, що я роблю. У Катавеху не було помітно й тіні провини, а в Авадаху - злості. Це був справжнісінький нещасний випадок. Підійшла їхня мати, запитала, що сталося. Їй коротко розповіли, що її старший син потрапив стрілою в другого сина на березі річки.

- Йехедухмух? (Справді?) - спокійно сказала вона.

Вона пішла у своїх справах перш, ніж я закінчила обробку рани. Її синові надавали допомогу; він її не кликав; їй нема чого було залишатися. Єдиний, хто був схвильований, це я. Що зроблено, того не ворітиш; найкраще лікування, можливе в тих умовах, було надано, і навіть іншим хлопчикам не було потреби залишатися. Вони повернулися до своїх ігор перш, ніж я закінчила. Авадаху була не потрібна моральна підтримка, і коли я наклала останній пластир, він пішов назад до річки, до своїх друзів.

Його мати виходила з того, що якби йому була потрібна її підтримка, він прийшов би до неї, і вона завжди готова була його прийняти.

Мені вдалося зауважити, наскільки різне сприйняття праці у європейця та індіанця. Ми виміняли наш не дуже місткий алюмінієвий човен на величезне каное, видовбане з цільного стовбура дерева. Одного разу в цьому посудині крім нас подорожувало сімнадцять індіанців з усією своєю поклажею, і я впевнена, вона могла б вмістити ще стільки ж. Коли ж справа доходила до перетягування цієї пироги за допомогою тільки чотирьох або п'яти індіанців через майже кілометрову смугу валунів і булижників в обхід водоспаду, ми являли собою сумне видовище. Доводилося підкладати колоди і котити каное сантиметр за сантиметром під палючими променями сонця. Човен постійно виходив з рівноваги, стикав нас в розщілини між валунами, і ми роздирали в кров гомілки і щиколотки. Нам і раніше доводилося перетягувати наш колишній алюмінієвий човен, і щоразу, знаючи, що нас очікує, ми заздалегідь псували собі нерви передчуттям важкої роботи і побитих у кров ніг. І ось, діставшись до водоспаду Арепучі, ми налаштувалися на страждання і з траурними обличчями почали перетягувати чортовий посуд по каменях.

Човен часто перекидався на бік, заодно притискаючи і одного з нас. Бідолаха опинявся між розпеченими на сонці камінням і важкою махиною пироги, з нетерпінням чекаючи допомоги інших, більш вдалих супутників. Не виконали ми ще й чверті шляху, а у всіх щиколотки вже були роздерті до крові. Під приводом того, що мені потрібно відлучитися на хвилинку, я забралася на скелю, щоб зняти цю сцену на плівку. Подивившись неупереджено на те, що відбувається внизу, я побачила цікаву картину. Кілька людей начебто займалися спільною справою - волокли човен. Але двоє з них, італійці, були напружені, угрюми, дратівливі; вони постійно лаялися, як і личить справжнім тосканцям. Інші, індіанці, схоже, непогано проводили час і навіть знаходили в цьому розвагу. Вони були розслаблені, підтрунували над незграбним каное і своїми саднами, але особливу радість викликала пирога, що впала на одного з одноплемінників. Що дивно, останній, притиснутий голою спиною до розпеченого граніту, незмінно з полегшенням реготав голосніше за всіх, звичайно, після того як його витягували з-під човна і він міг вільно зітхнути.

Всі виконували однакову роботу, всім було важко і боляче. Рани індіанців сідали ніяк не менше наших. Однак, з точки зору нашої культури, така робота вважається безумовно неприємною, і нам навіть не прийде в голову ставитися до неї як-небудь інакше.

З іншого боку, індіанці теж не знали, що до важкої роботи можна ставитися по-іншому: вони були доброзичливі і в доброму настрої; у них не було ні страху, ні поганого настрою, що накопичився за попередні дні. Кожен Крок вперед був для них маленькою перемогою. Закінчивши фотографувати і повернувшись до інших, я спробувала відкинути свій цивілізований погляд на події і абсолютно щиро раділа всю частину переходу. Навіть забої і подряпини вже не завдавали особливого болю і стали тим, чим вони були насправді: швидко заживаючими невеликими ушкодженнями шкіри. Виявилося, що можна зовсім і не переживати з приводу якихось саден, а тим більше злитися, шкодувати себе і рахувати забої до кінця перенесення човна. Навпаки, я пораділа тому, що тіло здатне лікувати свої болячки без будь-якої моєї допомоги.

Дивіться книгу в інтернеті: Жан Ледлофф. Як виростити дитину щасливою. Принцип спадкоємності