Як виховувати - батогом чи пряником

На думку одного відомого американського соціолога, поява новонароджених на світ - це систематично повторювана навала варварів. Новонароджені не мають моралі, не можуть поводитися відповідно до суспільних потреб, їм не знайома система моральних та інших норм даного суспільства. Усьому цю дитину вчать у суспільстві і, перш за все, в сім'ї. Існує безліч форм навчання, заснованих як на свідомому, так і на підсвідомому сприйнятті, і серед цих всіляких педагогічних прийомів на першому місці, природно, стоїть відомий з найдавніших часів принцип заохочення і покарання, про який і піде мова в цій статті.

Розгляньмо спочатку покарання. Без застосування будь-якої форми покарання виховувати дитину практично неможливо, хіба тільки суто теоретично, так би мовити, на папері. Існують, однак, такі форми покарання, які не сприяють досягненню поставленої мети. З іншого боку, деякі форми покарання хоча й забезпечують бажаний результат, проте можуть завдати важкої шкоди особистості дитини.

Всі види покарань можна розділити на дві групи, одна з яких об'єднує форми покарання, засновані на позбавленні батьківської любові (кажучи професійною мовою, це сепараційні покарання), а покарання другого типу засноване на больовому відчутті, точніше кажучи, на тому, що страх перед больовим впливом не дозволить дитині повторно вчинити небажані дії. Таким чином, і тут в кінцевому рахунку виховний ефект досягається через почуття дитини. У першому випадку це любов або боязнь дитини втратити її, у другому правильна поведінка обумовлена острахом дитини бути боляче покараною.

З незапам'ятних часів використовуються обидві ці форми покарання. Якщо ми ставимо дитину в кут, відправляємо в іншу кімнату, не розмовляємо з нею або відчуваємо інші аналогічні форми покарання, ми будуємо свій розрахунок на острахи дитини втратити батьківську любов; якщо ж дитину б'ють, вона отримує фізичне покарання. Але класифікація типів покарання виглядає так просто тільки на перший погляд.

Розгляньмо спочатку першу форму покарання, засновану на страху втратити любов. Таке покарання розраховане на існування любові між батьками (вихователями) і дітьми. Дитина при цьому має відчути, що їй є що втрачати. Таким чином, застосовувати покарання, засноване на боязні втратити це почуття, може тільки той вихователь, кого дитина любить, любов якого вона хоче зберегти, а її втрата може заподіяти дитині серйозний біль, розлад. Якщо ж така взаємна любов відсутня, покарання цього роду будуть неефективними.

Що ж стосується фізичного покарання, то тут справа значно простіша. Болі бояться всі люди (та й тварини теж), хоча одні зізнаються в цьому, а інші - ні. Фізичними покараннями, особливо сильними, можна чинити певний вплив на кого завгодно. Питання лише в тому, чи можна це називати вихованням. Це швидше дресирування. Сильними фізичними покараннями будь-яку тварину можна привчити до якої завгодно поведінки, цим люди займаються з давніх часів, більш того, таким же чином нерідко «дресирують» і дітей. Сильне фізичне покарання завжди або майже завжди дозволяє досягти безпосередньої мети. Якщо ми хочемо, щоб дитина чогось не робила, за допомогою сильного фізичного покарання ми, безумовно, доб'ємося цього, принаймні на деякий час. Таку форму виховання і, взагалі, всі види заохочення і покарання в психології називають підкріпленням: бажану форму поведінки підкріплюють заохоченням або покаранням. У першому випадку говорять про позитивне підкріплення, у другому - негативне.

Незважаючи на ефективність фізичного покарання, психологи не рекомендують вдаватися до цього методу з двох дуже серйозних причин. Одна з них полягає в тому, що зміна поведінки під впливом фізичного покарання відбувається майже виключно в присутності людини, яка покарала дитину. Таким чином, таке покарання непридатне для свідомого формування моралі дитини. Іншими словами, дитина спочатку оглянеться, і, якщо не помітить поблизу людини, яка її покарала, вона тут же «згрішить». Не буде «грішити» дитина тільки в тому випадку, якщо в присутності цієї людини їй загрожує фізичне покарання.

Друга причина, чому не можна застосовувати тілесні покарання, полягає в тому, що це негативно позначається на особистості дитини. Тілесні покарання розвивають у дітях небажані властивості характеру. Систематичне застосування сильного фізичного покарання може надломити волю дитини, перетворити її на покірну, спритну особистість, нездатну виробити власну, незалежну позицію і приймати самостійні рішення.

Але буває і зовсім навпаки, чому також є багато прикладів, адже дитина - як пружина, її можна стиснути, але вона все ж прагне вислизнути з рук. Тому може статися і так, що в поведінці дитини, яку тримали у вузді постійними фізичними покараннями, в підлітковому віці проявляється явище, в психології іменоване протестним, іншими словами, пружина виривається з рук, і це виливається в різко виражену негативну поведінку. Дитина при цьому вступає в протиріччя з усім, що до того моменту було невід'ємними елементами її життя, насамперед, природно, з батьками. Батьки стають для дитини, як кажуть психологи, негативною моделлю, і тоді все, що б вони не зробили, буде для дитини свідомо «поганим» вже тільки тому, що це щось зроблено саме батьками. Раніше позитивні цінності перероджуються в дитячій свідомості в негативні, і, навпаки, негативні цінності та риси характеру можуть стати предметом наслідуванням.

Покарання дітей страхом втратити батьківську любов можна порівняти з атомною енергією. У разі неправильного застосування таке покарання може завдати дуже великої шкоди, і, навпаки, розумне його використання буває дуже результативним. Досягти бажаного можна при дотриманні двох найважливіших умов. Одне з них полягає в тому, що караючи дитину, вихователь щоразу повинен дати відчути їй, що любить її навіть тоді, коли карає на якийсь термін позбавленням своєї любові. Дитина при цьому повинна відчувати щось на зразок того, що хоча в даній ситуації вона могла б і втратити цю дуже важливу для неї любов, оскільки заслужила подібне покарання, але, на щастя, цю любов втратити не можна. Друга умова, що підкріплює дію першого, полягає в тому, що покарання має відноситися не до всієї особи дитини в цілому, а тільки до того окремого випадку поведінки, за який вона в даному випадку покарана.

У зв'язку з питанням про застосування покарання в процесі виховання дитини можна відзначити безліч менш значних факторів, правильне або неправильне застосування яких може позначатися і на результаті покарання. Найважливіше з цих факторів - питання про те, коли можна карати дитину. Здавна відомо, що, якщо дитину, особливо маленьку, карають через багато часу після вчинення нею проступку, покарання не дає ніякого результату.

Уявімо собі, що в переповнений трамвай входить мати з дитиною. Дитина погано переносить поштовху, вона його дратує, крім того, він цілий день не бачив маму, і в кінцевому рахунку дитина починає скиглити, вередувати і поводиться дуже погано. У свою чергу, матері соромно, головним чином тому, що дитина погано поводиться на виду у сторонніх людей, і покарати її тут вона соромиться, і тоді мати тихенько говорить дитині щось на зразок: «Зачекай, ось прийдемо додому, я тобі покажу...» Через півгодини вони вже вдома. Як всяка хороша мати, вона спочатку вмиє, нагодує дитину, і, коли вже все гаразд, після 2-3 годин після скандалу в трамваї, мати карає дитину. У цьому випадку покарання не буде негативним підкріпленням поганої поведінки дитини в трамваї, оскільки ці події настільки роз'єднані в часі, що вона не здатна якось їх зв'язати. Зрештою дитина буде вважати це покарання незаслуженим, невиправданим, воно може викликати в ньому антипатію, прояв агресивності по відношенню до батьків, але не матиме ніякого впливу на прояви «поганої поведінки», за що, власне, і була дитина покарана!

Відомо, що в ранньому віці покарання буде по-справжньому ефективним, якщо воно застосовується не після вчинення проступку, а збігається з ним або на мить випереджає його. У цьому випадку, природно, правильніше буде говорити не про покарання, а про заборону. Дуже багато дітей до 2-3 років постійно знаходяться поруч з батьками, які і можуть по-справжньому ефективно припинити небажані дії дітей, схопивши їх за руку ще до здійснення проступку і пояснивши, що робити цього не слід. Підтвердженням того, що подібне покарання дуже дієве, є логічне і природне пояснення.

Припустимо, що дитина тягнеться за якимось дуже дорогим його предметом, але хто-небудь з батьків хапає його за руку, говорить «не можна» і рішуче знімає дитячу ручку з цього предмета. Після двох-триразового повторення настане такий момент (очевидно, всім батькам доводилося це спостерігати), коли дитина тягнеться за тим же предметом, батьки ще не встигли зупинити його, але рука дитини вже зупинилася в повітрі, а сама вона несподівано, повторюючи інтонації голосу батьків, вимовляє «не можна» і прибирає руку. Іншими словами, можна сказати, що батьківська заборона виникає у свідомості дитини ще до того, як вона здійснила те чи інше діяння, проступок.

Якщо ж батьки постійно карають дитину вже після вчинення проступку (йдеться про дітей молодшого віку), відбувається якраз протилежне. У цьому випадку дитина здійснює проступок, а думка про покарання в її свідомості виникає тільки після цього, адже і в реальному житті покарання слід було тільки за проступком. Ці відчуття, які називають почуттям провини, докорами сумління, в житті дитини часто виявляються в дуже складній і болючій формі. Останнім часом психологи отримали безліч підтверджень того, що покарання, наступні за вчиненням дітьми проступків, відіграють дуже істотну роль у формуванні так званого комплексу неповноцінності особистості. До цієї категорії ми відносимо людей, які систематично спотикаються на одному і тому ж місці.

Одним з характерних представників такого типу людей є дитина, яка після здійснення проступку тут же біжить до дорослих і в усьому зізнається. Зазвичай педагоги дуже позитивно оцінюють таку поведінку, бачачи в ній одну лише чесноту, хоча це не завжди так. Характер такого типу дітей проявляється в очікуванні покарання після вчинення проступку і в тому, що цим покаранням знімається внутрішня напруга дитини. Дуже складно вирішити, в якому випадку такі діти піддаються більшому покаранню: якщо їх покарати або залишити проступок безкарним. Незалежно від цього дитина такого типу найближчим часом знову зробить проступок і знову сама в цьому зізнається.

Інший тип характеру властивий людям, які довго чинять опір спокусам, але, якщо вони не встояли, то почуття провини при цьому майже не відчувають. Таку позицію можна охарактеризувати як «викликаю вогонь на себе», тобто я відповідаю за те, що зробив, оскільки не міг більше протистояти спокусі. З цих двох різних характерів другий видається більш привабливим, позитивним, і, мабуть, на формування такої особистості досить серйозно впливає і тимчасовий аспект застосування покарання.

Пізніше, починаючи з 4-5-річного віку, момент покарання поступово втрачає значення, оскільки розумовий розвиток дитини дозволяє їй подумки пов'язати роз'єднані в часі проступок і покарання. Починаючи з цього часу деяке відтягування покарання може дати позитивний результат. Після здійснення проступку в душі дитини накопичується досить істотна внутрішня напруга, а тому деяке запізнювання покарання може виявитися дуже дієвим заходом.

Бажано доповнювати м'яке покарання і певною альтернативою для дитини. Зазвичай дітям забороняють робити те, до чого їх дуже тягне. Але якщо ми накладемо на ці дії заборону, або, говорячи мовою психології, негативно підкріпимо їх, нам слід дбати і про те, щоб, наскільки зто можливо, направити дії дитини допустимим шляхом з таким розрахунком, щоб вони в якійсь мірі були схожими на заборонені. Наприклад, якщо дитина ножицями порізала мамине плаття, намагаючись зшити одяг для ляльки, слід не тільки заборонити дитині робити це надалі і покарати його, а й навчити його поводитися з ножицями, дати матеріал, з яким вона могла б спокійно і старанно працювати. У цьому і полягає принцип «м'яке покарання плюс альтернатива».

Якщо для покарання дитини батьки застосовують так зване тимчасове позбавлення батьківської уваги та любові, за якою стоїть відчутне для дитини почуття постійної та непересічної батьківської любові, та, крім того, суворо дотримуються основних умов вибору моменту покарання (особливо в ранньому дитинстві) і в міру можливості систематично надають дитині можливість альтернативних дій, в цьому випадку можна сказати, що батьки обрали правильну систему покарань.

Тепер звернемося до питання про заохочення. Зазвичай заохочуються дві форми поведінки. Одна з цих форм - правильні дії в тій чи іншій області. (Дитина може щось добре зробити, і за це її похвалять. У шкільному житті схвалення батьків зазвичай пов'язане з хорошою відповіддю або похвальними відгуками вчителя.) Друга форма поведінки - це моральна поведінка, тобто форма поведінки, яку очікують від дитини батьки, головним чином в критичних ситуаціях.

Чому ж потрібно розмежовувати ці дві форми поведінки? Перш за все тому, що всякої успішної діяльності, діям притаманна одна особливість, про яку часто забувають, - це відчуття успіху, що вже саме по собі є свого роду нагородою. Якщо дитині щось вдається в самому ранньому дитинстві, успіх викликає у неї настільки сильне почуття задоволення, що цей успіх можна розглядати як вроджене, автоматичне заохочення. Але моральній поведінці таке вроджене заохочення не властиве, адже кожне суспільство і кожна епоха мають свою мораль, а моральна поведінка взагалі не народжується з дитиною, їй потрібно вчитися, і тому заохочення правильної моральної поведінки - це справа вихователя.

Якщо успішним діям або розумній поведінці спочатку властиво вроджене заохочення, виникає питання: чи потрібно при цьому якесь інше, додаткове заохочення? Справа ускладнюється ще й тим, що додаткові заохочення можуть бути причиною важких психологічних витрат, які суспільство помічає не так виразно, як важкий грип. Важкі психологічні витрати спочатку ледь помітні, внаслідок цього запізнюється і швидка реакція батьків або вихователів, і в результаті ці витрати можуть стати навіть більш небезпечними, ніж важкий грип. Що при цьому мається на увазі?

Для пояснення можна навести один експеримент, поставлений на тваринах. Шимпанзе, що міститься в клітці, дали дуже складний для мавпи замок. Мавпа дуже довго і терпляче намагалася відкрити його, і нарешті їй це вдалося. Мавпа була дуже щаслива, вона не отримала ніяких додаткових заохочень і відчувала тільки радість від того, що їй вдалося відкрити замок, вирішити цю загадку. Аналогічні досліди з використанням різних конструкцій проводили неодноразово, і результат завжди був одним і тим же: мавпа не кидала свого заняття до тих пір, поки завдання не було вирішене. Однак з того моменту, коли мавпу, яка відкрила замок, винагородили бананом, вона погоджувалася возитися з іншим, новим замком тільки за тієї умови, що для неї буде приготовлений банан. Це означає, що додаткова, зовнішня винагорода придушила значимість почуття внутрішнього задоволення, пов'язаного з відчуттям успіху і є основою поведінки людини.

Кожна дитина з раннього дитинства прагне компетентності в своєму оточенні, намагається пізнати предмети зовнішнього світу, вчиться поводженню з ними і не може звільнитися від тяги до маніпуляції предметами. Щоб переконатися в цьому, достатньо буде поспостерігати за діями дитини 1,5-2 років, за її прагненням все відчупати, все дізнатися і в усьому розібратися. І дитина не може відмовитися від занять з різними предметами до тих пір, поки вона не з'ясує для себе їх сутність, призначення, функції, поки не навчиться правильно або майже правильно поводитися з ними. Застосування зовнішніх заохочень може виявитися саме тим способом, який відучить дитину від цієї дуже важливої для людини справи.

Задумайтеся над тим, чи можливо таке, щоб дитина списувала в школі у свого товариша через властиве їй вроджене прагнення до успіху? Списувати дитина буде лише в тому випадку, якщо її хвилюють не власні знання, а п'ятірка і ті велосипед або рубль, які їй належать за п'ятірку. І в цій ситуації власні пізнання дитини не турбують, адже інакше п'ятірка, отримана за списану роботу, знеціниться в її очах. Таким чином, можна бачити, що дитину, яка ще в ранньому дитинстві володіла цією настільки важливою людською якістю, зовнішніми заохоченнями ми поступово привчаємо до того, що всі її дії повинні винагороджуватися ззовні. Саме тому заохочення повинні застосовуватися дуже обачно, особливо в тих випадках, коли вони пов'язані з маніпуляційними або інтелектуальними діями дитини, а не з підкріпленням її моральної поведінки. Особисто я вважаю, що слід відмовитися від усіх підносин за успіхи в навчанні, за винятком, мабуть, книги чи іншої дрібниці, яку дитина отримає від батьків наприкінці року.

Зовсім інша справа - подарунки. Подарунок завжди і за будь-яких обставин робиться дитині такою, якою вона є насправді, - поганій і добрій, іншими словами, людській особистості з усіма її позитивними і негативними сторонами. Заохочення ж дається тільки за хороші сторони поведінки. Це слід особливо підкреслити хоча б тому, що сьогодні вже нерідко навіть Діда Мороза батьки припасають тільки для хороших дітей, кажучи при цьому, що він знає всіх хороших хлопців, яким потрібно принести подарунок. Серед звичайних висловлювань батьків досить часто фігурує і формула: якщо будеш добре поводитися, отримаєш в день народження те-то. Подарунки не слід використовувати в певних виховних цілях, адже подарунок повинен служити тому, щоб батьки і діти раділи один одному, саме це і покликані висловлювати подарунки. Природно, ці відносини взаємні, дитина також робить подарунки батькам незалежно від того, «внесені» вони в списки Діда Мороза як хороші тато і мама чи ні.

Заохочення і справді служить цілям виховання, але цей засіб може бути по-справжньому ефективним лише за умови свідомого його застосування, в тому випадку, якщо ми будемо підтримувати в дитині стимулюючий вплив відчуття власного успіху і підкріплювати його своєю радістю, почуттям задоволення. Специфіка взаємин між батьками і дитиною, її залежне положення виключає можливість того, щоб відчуття успіху сприймалося дитиною дуже гостро, якщо батьки не будуть співчутливо ставитися до її дій і не розділять з нею радості успіху.