Особистість і філософія Жан-Жака Руссо

Жан-Жак Руссо, як провідник нових суспільних і політичних ідеалів, особливо в трьох головних його творах: у «Новій Елоїзі», «Емілі» і «Суспільному договорі».

У «Листі до д'Аламберу» Руссо називає «Кларіссу Гарло» найкращим з романів. Його «Нова Елоїза» написана під очевидним впливом Річардсона. Руссо не тільки взяв аналогічний сюжет - трагічну долю героїні, яка гине в боротьбі цнотливості з любов'ю або спокусою, а й засвоїв собі самий стиль чутливого роману.

«Нова Елоїза» мала неймовірний успіх; нею всюди зачитувалися, над нею проливали сльози, обіготворювали її автора.

Форма роману - епістолярна; він складається з 163 листів та епілогу. Нині ця форма значною мірою применшує інтерес читання, але читачам XVIII століття вона подобалася, оскільки листи становили найкращий привід до нескінченних міркувань і виливів у смаку того часу. Все це було і у Річардсона.

Особистість Руссо

Доля Руссо, багато в чому залежала від його особистих властивостей, в свою чергу кидає світло на його особистість, темперамент і смаки, що відбилися в його творах. Біографу доводиться, перш за все, відзначити повну відсутність правильного вчення, пізно і сяк-так заповнене читанням.

Юм відмовляв Руссо навіть у цьому, знаходячи, що він мало читав, мало бачив і позбавлений всякого полювання бачити і спостерігати. Руссо не уникнув упреку в «дилетантизмі» навіть у тих предметах, якими він спеціально займався - в ботаніці і в музиці.

У всьому, чого торкався Руссо, він безсумнівно є блискучим стилістом, але не дослідником істини. Нервова рухливість, яка під старість перетворилася на болюче поневіряння, була через любов Руссо до природи. Йому було тісно в місті; він жадав самотності, щоб дати волю грізам своєї фантазії і заліковувати рани легко образливого самолюбства. Це дитя природи не вживалося з людьми і особливо відчувалося «культурного» суспільства.

Боязкий за натурою і незграбний за відсутністю виховання, з минулим, через яке йому доводилося червоніти в «салоні» або оголошувати «забобонами» звичаї і поняття сучасників, Руссо в той же час знав собі ціну, жадав слави літератора і філософа і тому одночасно і страждав у суспільстві і проклинав його за ці страждання.

Розрив з суспільством був для нього тим більше неминучим, що він, під впливом глибокої, вродженої підозрілості і запального самолюбства, легко поривав з найближчими людьми; розрив виявлявся непоправним внаслідок вражаючої «невдячності» Руссо, вельми злопам'ятного, але схильного забувати надані йому благодіяння.

Останні два недоліки Руссо значною мірою знаходили собі їжу у видатній властивості його, як людини і письменника: в його уяві. Завдяки цій благодійній феї, він не тяжиться самотністю, бо завжди оточений милими створіннями своїх мрій: проходячи повз незнайомого будинку, він чує в числі його мешканців друга; гуляючи парком, він очікує приємної зустрічі.

Особливо розгорається уява тоді, коли сама обстановка, в якій знаходиться Руссо, несприятлива. "Якщо мені потрібно намалювати весну, - писав Руссо, - необхідно, щоб навколо мене була зима; якщо я бажаю намалювати хороший пейзаж, то треба, щоб навколо мене були стіни. Якщо мене посадять в Бастилію, я намалюю відмінну картину свободи ". Фантазія мирить Руссо з дійсністю, втішає його; вона дає йому сильніші насолоди, ніж реальний світ. С ее помощью этот жаждавший любви человек, влюблявшийся во всякую знакомую женщину, мог прожить до конца с Терезой, несмотря на постоянные с ней ссоры.

Але та ж фея і мучить його, турбує його побоюваннями майбутніх або можливих неприємностей, перебільшує всі дрібні зіткнення і змушує бачити в них злий умисел і підступний намір. Вона представляє йому дійсність у тому світлі, який відповідає його хвилинному настрою; сьогодні він хвалить написаний з нього в Англії портрет, а після сварки з Юмом знаходить портрет жахливим, підозрюючи, що Юм спонукав художника представити його у вигляді огидного циклопа. Замість ненависної дійсності уява малює перед ним примарний світ природного стану і образ блаженної людини на лоні природи.

Виходить з ряду егоїст, Руссо відрізнявся незвичайним марнославством і гординею. Його відгуки про власний талант, про гідність його творів, про його всесвітню славу бліднуть перед його здатністю милуватися своєю особистістю. «Я інакше створений, - каже він, - чим всі люди, яких я бачив, і зовсім не за подобою їх». Створивши його, природа «знищила форму, в якій його відлила». І цей закоханий в себе егоїст став красномовним проповідником і рясним джерелом любові до людини і до людства!

Століття раціоналізму, тобто панування розуму, яке замінило собою століття богослов'я, починається з формули Декарта: cogito — ergo sum; у роздумі, у свідомості себе за допомогою думки філософ угледів основу життя, доказ її дійсності, її сенс. З Руссо починається століття почуття: exister, pour nous - c'est sentir, вигукує він: у почутті полягає суть і сенс життя. "Я відчував раніше, ніж мислив; такий спільний уділ людства; я відчував це сильніше за інших ".

Почуття не тільки передує розуму, воно і переважає над ним: «якщо розум становить основну властивість людини, почуття ним керує...»

"Якщо перший проблиск розуму нас засліплює і спотворює предмети перед нашими поглядами, то потім, при світлі розуму, вони нам представляються такими, якими нам з самого початку їх показувала природа; тому задовольнимося першими почуттями... " Зі зміною сенсу життя змінюється оцінка світу і людини. Раціоналіст бачить у світі і природі лише дію розумних законів, гідний вивчення великий механізм; почуття навчає милуватися природою, захоплюватися нею, поклонятися їй.

Раціоналіст ставить в людині вище всього силу розуму і дає перевагу тому, хто володіє цією силою; Руссо проголошує, що той «найкраща людина, хто краще і сильніше за інших відчуває».

Раціоналіст виводить чесноту з розуму; Руссо вигукує, що той досяг моральної досконалості, ким опанувало захоплене здивування перед чеснотою.

Раціоналізм бачить головну мету суспільства в розвитку розуму, в освітленні його; почуття шукає щастя, але скоро переконується, що щастя мало і що його важко знайти.

Раціоналіст, благоговія перед відкритими ним розумними законами, визнає світ найкращим зі світів; Руссо відкриває в світі страждання. Страждання знову, як у середні століття, стає основною нотою людського життя. Страждання - перший урок життя, якому навчається дитина; страждання є зміст всієї історії людства. Така чуйність до страждання, така болюча чуйність на нього є співчуття. У цьому слові - розгадка сили Руссо і його історичного значення.

Як новий Будда, він зробив страждання і співчуття світовим питанням і став поворотним пунктом у русі культури. Тут отримують історичне значення навіть ненормальності і слабкості його натури, викликані ним самим перетворення його долі; страждаючи, він навчився співчувати. Співчуття, в очах Руссо - природне, притаманне природі людини почуття; воно так природне, що навіть тварини його відчувають.

У Руссо воно, крім того, розвивається під впливом іншого переважаючого в ньому властивості - уяви; «жалість, яку нам вселяють страждання інших, співмірюється не кількістю цього страждання, але почуттям, яке ми приписуємо страждаючим». Співчуття стає для Руссо джерелом всіх благородних поривів і всіх соціальних чеснот. "Що таке великодушність, милість, гуманність, як не співчуття, застосоване до винних або до людського роду взагалі?

Навіть розташування (bienveillance) і дружба, власне кажучи - результат постійного співчуття, зосередженого на відомому предметі; бажати, щоб хтось не страждав, чи не означає бажати, щоб він був щасливий? " Руссо говорив з досвіду: його розташування до Терези почалося з жалю, яку йому вселяли жарти і глузування над нею його співмешканців. Поміркуючи себялюбість, жалість оберігає від поганих вчинків: «поки людина не буде противитися внутрішньому голосу жалості, вона нікому не заподіє зла».

Згідно зі спільним своїм поглядом, Руссо ставить жалість в антагонізм з розсудом. Співчуття не тільки «передує розуму» і кожному роздуму, але розвиток розуму послаблює співчуття і може його знищити. "Співчуття ґрунтується на здатності людини отожествляти себе з обличчям страждаючим; але ця здатність, надзвичайно сильна в природному стані, звужується в міру того, як розвивається в людині здатність розмірковувати і людство вступає в період розважливого розвитку (état de raisonnement). Розум породжує себялюбство, роздуми зміцнюють його; воно відокремлює людину від усього, що її турбує і засмучує. Філософія ізолює людину; під її впливом він шепоче, при вигляді страждаючої людини: гинь, як знаєш - я в безпеці ". Почуття, зведене у вище правило життя, вирішене від роздумів, стає у Русо предметом самопоклоніння, умилення перед самим собою і перероджується в чутливість - сентиментальність. Людина, виконана ніжних почуттів, або людина з «прекрасною душею» (belle ^ me - schöne Seele) зводиться у вищий етичний і суспільний тип. Йому все прощається, з нього нічого не стягується, він краще і вище інших, бо «вчинки - ніщо, вся справа в почуттях, а в почуттях він великий».

Тому-то особистість і поведінка Руссо так сповнені протиріч: найкраща характеристика його, зроблена Шюке, складається з одних антитез. "Боязкий і нахабний, несміливий і цинічний, нелізкий на підйом і важко стримуваний, здатний до поривів і швидко впадає в апатію, що викликає на боротьбу своє століття і лестить йому, той, хто проклинає свою літературну славу і разом з тим тільки і думає про те, щоб її відстояти і збільшити, шукає усамітнення і спраглий всесвітньої популярності, той, хто біжить від уваги, який йому чинить, і досадник на його відсутність, позорящий знатных и живущий в их обществе, прославляющий прелесть независимого существования и не перестающий пользоваться гостеприимством, за яке доводиться платити дотепною бесідою, що мріє тільки про хатини і мешкає в замках, зв'язався зі служницею і закохується тільки у великосвітських дам, який проповідує радості сімейного життя і відрікається від виконання батьківського обов'язку, ласкающий чужих детей и отправляющий своих в воспитательный дом, горячо восхваляющий небесное чувство дружбы и ни к кому его не испытывающий, легко себе віддає і негайно відступає, спочатку експансивний і серцевий, потім підозрілий і сердитий - такий Руссо "..

Не менше суперечностей у думках і в суспільній проповіді Руссо. Визнавши шкідливим вплив наук і художеств, він шукав у них душевного відпочинку і джерела слави. Виступивши викривачем театру, він писав для нього. Прославивши «природний стан» і затаврувавши ганьбою суспільство і державу, як засновані на обмані і насильстві, він проголосив «громадський порядок священним правом, що служить основою для всіх інших». Постійно воюючи проти розуму і роздумів, він шукав основи «для закономірної» держави в найвідволіченішому раціоналізмі. Ратуючи за свободу, він визнав єдину вільну країну свого часу невільною. Вручаючи народу безумовну верховну владу, він оголосив чисту демократію нездійсненною мрією. Уникаючи всякого насильства і тремтіння при думці про переслідування, він поставив у Франції прапор революції. Пояснюється все це частково тим, що Руссо був великий «стиліст», тобто художник пера. Ратуючи проти забобонів і вад культурного суспільства, прославляючи первісну «простоту», Руссо залишався сином свого штучного століття.

Щоб зворушити «прекрасні душі», потрібна була прекрасна мова, тобто пафос і декламація у смаку століття. Звідси ж витікав улюблений прийом Руссо - парадокс. Джерелом парадоксів Руссо було глибоко стривожене почуття; але, разом з тим, це для нього і добре розрахований літературний прийом.

Борк приводить, зі слів Юма, наступне цікаве визнання Руссо: щоб вразити і зацікавити публіку, необхідний елемент чудового; але міфологія давно втратила свою ефектність; велетні, маги, феї та герої романів, що з'явилися слідом за язичницькими богами, також не знаходять більше віри; за таких обставин сучасному письменнику, щоб досягти враження, залишається тільки вдатися до парадоксу. За словами одного з критиків Руссо, він починав з парадоксу, щоб залучити натовп, користувався ним як сигналом, щоб сповістити істину. Розрахунок Руссо не був помилковий.

Завдяки поєднанню пристрасті з мистецтвом, ніхто з письменників XVIII ст. не мав такого впливу на Францію і Європу, як Руссо. Він перетворив розуми і серця людей свого століття тим, чим він був, і ще більше тим, чим здавався.

Для Німеччини він став з перших слів сміливим мудрецем («Weltweiser»), як його назвав Лессінг: всі корифеї літератури і філософії Німеччини - Гете і Шиллер, Кант і Фіхте - перебували під безпосереднім його впливом. Досі зберігається там традиція, яка виникла тоді, і фраза про «безмежну любов Руссо до людства» перейшла навіть в енциклопедичні словники. Біограф Руссо зобов'язаний виставляти всю правду - але для історика культури важлива і легенда, яка отримала творчу силу.

Твори Руссо

Залишаючи осторонь трактати спеціального змісту, присвячені ботаніці, музиці, мовам, а також літературні твори Руссо - вірша, комедії та письма, можна розділити інші твори Руссо на три групи (хронологічно вони йдуть одна за одною саме в цьому порядку):

1. викривальні століття,

2. настанови,

3. самозахист (про цю групу йшлося вище).

Викриття століття

До першої групи належать обидва «Міркування» Руссо і його «Лист до д'Аламберу про театральні видовища».

«» Міркування про вплив наук і мистецтв «» має на меті довести їх шкоду. Хоча сама тема суто історична, посилання на історію у Руссо незначні: груба Спарта перемогла освічені Афіни; суворі римляни після того, як при Серпні вони стали займатися науками, були переможені німецькими варварами.

Аргументація Руссо переважно риторична і складається з вигуків і питань. Історія та юридичні науки розбещують людину, розгортаючи перед нею видовище людських лих, насильства і злочинів. Звертаючись до просвітлених умов, які розкрили людині таємниці світових законів, Руссо запитує їх, чи гірше жилося б людству без них? Шкідливі самі по собі, науки шкідливі і внаслідок мотивів, що спонукають людей зраджуватися їм, бо головний з цих мотивів - марнославство. Мистецтва, крім того, вимагають для свого процвітання розвитку розкоші, що розбещує людину. Така головна думка «Міркування».

Однак у «Міркуванні» досить помітно проявляється прийом, який можна простежити і в інших творах Руссо і порівняти, зважаючи на його музикальність, зі зміною настрою в музичній п'єсі, де за allegro слідує незмінне andante.

Настанови

У другій частині «Міркування» Руссо з хулителя наук стає їхнім адвокатом. Освічений з римлян Цицерон врятував Рим; Бекон був канцлером Англії. Надто рідко держави вдаються до поради вчених. Поки влада буде в одних руках, а освіта в інших, вчені не будуть відрізнятися піднесеними думками, держави - великими подвигами, а народи будуть перебувати в розбещенні і бідувати. Але це не єдина мораль «Міркування».

Ще глибше врізалася в уми сучасників думка Руссо про протилежність чесноти і просвітництва і про те, що не просвітництво, а чеснота - джерело людського блаженства. Ця думка одягнена в молитву, яку Руссо вологає в уста нащадкам: «О всемогутній Господь, визволи нас від просвіти батьків наших і приведи нас назад до простоти, невинності і бідності, єдиним благам, що обумовлюють наше щастя і Тобі приємним». Та ж думка звучить і в другій частині, крізь апологію наук: не заздрячи геніям, які прославилися в науці, Руссо протиповагає їм тих, хто, не вміючи червоно говорити, вміє творити благо.

Ще сміливіше Руссо в наступному «Міркуванні про походження нерівності між людьми». Якщо перше «Міркування», спрямоване проти наук і художеств, яких ніхто не ненавидів, було академічною ідилією, то в другому Руссо пристрасно торкнувся злоби дня і в його промовах вперше зазвучала революційна струна століття.

Ніде не було так багато освяченого звичаєм і законом нерівності, як у тодішньому строї Франції, заснованому на привілеях; ніде не було такого незадоволення проти нерівності, як у самих привілейованих проти інших привілейованих. Третє становище, порівнявшись в освіті і багатстві з дворянством, заздрило дворянам взагалі, провінційне дворянство заздрило придворному, дворянство судове - дворянству військовому і т. д. Руссо не тільки поєднав окремі голоси в загальний хор: він дав прагненню до рівності філософську підставу і поетично привабливий вигляд.

Теоретики державного права давно носилися з уявленням про природний стан, щоб з його допомогою пояснити походження держави; Русос зробив цю виставу загальнодоступною і популярною. Англійці давно цікавилися дикунами: Дефо, у своєму «Робінзоні», створив вічно юний, чарівний образ культурної людини, поставленої обличчям з незайманою природою, а місіс Бен у своєму романі «Уруноко» виставила дикунів Південної Америки кращими з людей. Вже в 1721 р. Деліль вивів у комедії дикуна Арлекіна, який прибув звідкись до Франції і у своїй наївності зло глумливого над її цивілізацією.

Руссо ввів дикуна в паризькі салони, як предмет умиління; але водночас він розворушив у глибині людського серця притаманну йому скорботу про втрачений рай і про зниклий золотий вік, підтримувану в кожній людині солодкими спогадами про дні дитинства і юності.

У першому «Міркуванні» Руссо історичні дані досить мізерні; друге - не стільки міркування, скільки історична казка. Вихідна сцена цієї казки - картина життя первісної людини. Фарби для цієї картини запозичені не з подорожей Австралією або Південною Америкою, а з фантазій.

Відома гострота Вольтера, що опис дикунів у творі Руссо викликає бажання ходити на четвереньках, дає, однак, неправильне уявлення про первісну людину, якою її зобразив Руссо. Завдання його вимагало довести, що споконвіку існувала рівність - і зображення відповідає завданню. Дікарі у нього - здоровенні і самодовліючі самці, які живуть самотньо, «без турботи і праці»; жінки, діти, люди похилого віку не взяті до уваги. Все, що потрібно дикунам, дає їм добра мати-природа; їхня рівність ґрунтується на запереченні всього, що може послужити приводом до нерівності. Первісні люди Руссо щасливі, тому що, не знаючи штучних потреб, не мають ні в чому нестачі. Вони непорочні, тому що не відчувають пристрастей і бажань, не потребують один одного і не заважають один одному. Отже, чеснота і щастя нерозривно пов "язані з рівністю і зникають з його зникненням.

Цій картині первісного блаженства протиставляється сучасне суспільство, повне безглуздих забобонів, вад і лих. Як сталося одне з іншого?

З цього питання розвинулася філософія історії Руссо, що являє собою виворочену навиворіт історію прогресу людства.

Філософія історії згідно з Руссо

Філософія історії, тобто осмислений синтез історичних фактів, стала можливою лише за допомогою людей прогресу і прогресивного розвитку. Руссо бачить цей прогресивний розвиток і навіть вважає його неминучим; він вказує його причину, що полягає в природженій людині здатності до удосконалення (perfectibilité); але оскільки Руссо оплакує результат цього удосконалення, то він оплакує і саму причину його. І він її не тільки оплакує, але найсильнішим чином засуджує, в горезвісному вираженні, що «роздуми - протиприродний стан, роздумуюча людина - розбещена тварина» (animal dépravé).

Подібно до цього історія людства представляє у Руссо ряд щаблів послідовного ухилення від природного блаженного і непорочного стану. Руссо абсолютно забуває, що, заперечуючи Вольтеру, він нападав на песимізм і відстоював Провидіння і його прояв у світі; у долях людства для нього немає Провидіння, і його філософія історії зводиться до безвідрадного песимізму. Початковий щасливий стан людей лише сильніше відтіняє скорботну історію, пережиту людством. У цьому стані люди жили незалежно один від одного; кожен працював тільки для себе і робив сам все, що йому було потрібно; якщо вони з'єднувалися, то тимчасово, подібно до зграї воронів, залученої якимось спільним інтересом, наприклад свіжовспаханим полем.

Перша біда настала тоді, коли люди ухилилися від мудрого правила жити і працювати особливо, коли вони вступили в гуртожиток і почався поділ праці. Гуртожиток веде за собою нерівність і служить останньому виправданням; а оскільки Руссо голосує за рівність, то він засуджує гуртожиток.

Інший фатальний крок людини полягав у встановленні земельної власності. «Перший, хто обгородив ділянку землі, сказавши, що ця земля моя», в очах Руссо - обманщик, який накликав незліченні біди на людство; благодійником людей був би той, хто в ту фатальну хвилину вирвав би колья і вигукнув: «ви загинули, якщо забудете, що плоди належать усім, а земля - нікому». Виникнення поземельної власності призвело, по Руссо, до нерівності між багатими і бідними (ніби такої нерівності немає між кочівниками); багаті, зацікавлені у збереженні свого майна, стали вмовляти бідних встановити громадський порядок і закони.

Закони, створені підступністю, перетворили випадкове насильство на недоторканне право, стали кайданами для бідних, засобом нового збагачення для багатих і, в інтересах кількох егоїстів, прирекли рід людський на вічну працю, холопство і лиха. Оскільки потрібно було кому-небудь спостерігати за виконанням законів, то люди поставили над собою уряд; з'явилася нова нерівність - сильних і слабких. Уряд був призначений до того, щоб служити забезпеченням свободи; але насправді правителі почали керуватися свавіллям і привласнили собі спадкову владу. Тоді з "явився останній ступінь нерівності - різниця між панами і рабами. «Відкривши і простеживши забуті шляхи, що привели людину з природного стану до суспільного», Руссо, на його думку, показав, «яким чином серед всякого роду філософії, гуманності, ввічливості і височини правил у нас є лише оманлива і метушлива зовнішність, честь без чесноти, розум без мудрості і задоволення без щастя». Таке риторичне allegro другого «Міркування»; andante цього разу послідувало не безпосередньо за ним, а в статті про «Політичну економію» та інші твори.

У статті про «Політичну економію» ми читаємо, що «право власності є найсвятіше з усіх прав громадянина», що «власність - справжня підстава громадянського суспільства», а в листі до Бонни Руссо каже, що хотів лише вказати людям на небезпеку, яку становить занадто швидкий рух до прогресу і на бідні сторони того стану, який уражається з удосконаленням людства.

Про театральні видовища

Обидві «манери» Руссо - бурхлива і розсудлива - йдуть одна за одною в «Посланні про театральні видовища». Руссо був обурений порадою д'Аламбера женевцям завести у себе театр: у Руссо прокинувся старий гугенотський дух, ворожий видовищам, і він захотів уберегти свою вітчизну від наслідування розбещеному Парижу і від неприємного йому впливу Вольтера.

Чи хтось із проповідників перших століть християнства бичував з такою силою, як Руссо, що розбещує вплив театральних видовищ. Театр вносить у життя порок і спокусу тим, що він виставляє їх напоказ; він абсолютно безсилий, коли, сатирою пороку або зображенням трагічної долі лиходія, хоче прийти на допомогу ображеній ним чесноті. У цій частині послання пафос Руссо сповнений змісту і дихає щирістю. Слідом за тим, однак, він визнає театр необхідним, щоб розважити народ і відвернути його від лих; втілюючи порок у безсмертних типах, театр має виховне значення; непослідовно прославляти письменників і зневажати тих, хто виконує їхні твори.

Руссо перший задумався над необхідністю народних святкувань і розважань; під його впливом були зроблені перші, малодарні і штучні спроби в цьому напрямку в епоху революції.