«» Ірхуїму б тебе згодувати «...»

Півострів, на якому я залишив чималу частину свого життя, обрисами схожий на кам'яний ніж, який встигли загострити тільки з одного боку. А східне узбережжя так і залишилося необробленим, ощерясь в океан шипами мисів і таранами півостровів. З Тихого океану хвилі б'ються об скелясті отроги, зате Охотському морю залишається в основному тільки розгладжувати піски пустельної кромки берегів та намивати довгі галечні коси.

Вночі хвиль не слухай

Зате лосося там у вдалі роки така темрява немерена, що в гирлах найбільш вловистих річок здавна навіздвигали риборозробні цехи і бараки для сезонного люду, який приїжджав на заробітки з усієї нашої батьківщини. Старожили, предки яких переселялися на Камчатку ще при царі-батюшці, сезонну публіку воліли обходити стороною, особливо страшачись ростовчан, яким запросто було поставити на кін в «двадцять одне» будь-кого, хто не сподобався зустрічного.

Вдень сезонники потрошили горбуш да чавич або нерку з кетою, вечорами бідокурили, ночами відсипалися, а вранці після загулів інший раз недораховувалися вчорашніх товаришів. Когось інший раз відшукували, а хтось розчинявся в просторі назавжди.

Пригадаю розмову з мешканкою Пташиного острова Лілею Євлак, яку я з цікавістю, хоча і не без недовіри, слухав колись на цій скелі, висунулася з моря трохи західніше Камчатки. Колись на острівці розташовувався комбінат, який випускав консерви з крабів, але в сімдесяті роки минулого століття саме виробництво перевели на велику камчатську землю, і на Пташиному жили постійно тільки метеорологи, а краболови, що базувалися там, з'являлися тільки до початку путіни в квітні і відбували по домівках до серпня.

Ліля значилася в тамтешньому береговому колгоспі розпусницею, а промисловики, у яких у віддалі від сімей завжди одне на думці, іменували її і подруг по роботі розпусницями. До морального вигляду поважної представниці корякського народу прізвисько відношення не мало, але як було не переіначити в солонних розмовах назву професії, представниці якої займалися скрупульозним розплутуванням мереж для упіймання крабів.

Віку розпусниця була солідного і більше половини своїх шістдесяти з хвостиком років прожила на Птичому, частенько не поверталася на Камчатку навіть взимку.

- Вночі краба шукати до моря один не ходи, - повчала вона мене, пихтівши махорочною самокруткою, - а якщо підеш, так хвиль не слухай. Влітку ще не страшно, а взимку після шторму море говірке буває. Коли погромше бурмоче, коли шепотом. Заслухаєшся... і сам на голос підеш.

- Тут і влітку вода крижана, - віджартовувався я, - від холоду схаменешся, і назад...

- А ось і не встигнеш, - без посмішки запевняла вузькоока співрозмовниця, - тридцять років на острові перебуваю, сама не раз чула, а вранці когось і ні. Міліція на катері приїде, всіх допитає, а знайти нікого не може.

- Та вони на материку давно, - наполягав я...

- У листопаді який материк, - похмуріла від мого скептицизму Ліля. Місяць, як останній пароплав пішов, весь спирт випили, тверезі ходили давно.

- Не інакше як сирени тут у вас живуть, - згадував я пригоди Одіссея. - Вуха треба затикати, щоб зайвого не слухати.

Втім, Ліля Гомера не читала, а тому, образившись, обірвала свої розповіді про колишнє острівне життя.

Колега мій по довгій роботі на Камчатці Володимир Лім, розповідаючи про дитинство, що пройшло на піщаній охотоморській косі, теж згадував про дивний рокот, який розбурхав корейських рибалок, які заїхали заради заробітку на Камчатку в пору війни між Північчю і Півднем. Жили вони в цілому правильно - без горілки і п'яних бійок, але за довгу штормову зиму хоч хто-небудь нехай пропадав. Молва стверджувала, що самі йшли в туман, немов хтось кликав, притому не чужий, а довгоочікуваний...

Про останнє сперечатися не буду. Корейці народ від природи на диво поетичний, тому в переказах байок і напівлегенд про колишні негаразди без прикрашення могло і не обійтися. Втім, щось подібне чув я і від інших мешканців селища Кіровського рибокомбінату, викрити яких в обожнюванні всього сущого на світі навряд чи кому вдалося б.

Найстрашнішою вважалася там довга смужка голого піску між будиночками зйомка і рибокомбінатом. «Люди Гребінників», як звали на Камчатці робітників з Країни ранкової свіжості, на прізвище вербувальника, який наймав їх у Кореї, туди намагалися без крайньої потреби не згортати, але за зиму всяке бувало. Доводилося збирати плавник, щоб протопити вогнище, а за викинутими прибоєм деревними стовбурами мимоволі треба було йти до самої кромки води.

Привабливо було б звести всі ці були і небилиці до чогось суто реального, на зразок хитких пісків з «Місячного каменю» Вілки Коллінза. Приїхавши одного разу на «косу-вбивцю» та виходивши її до останнього барака або остова проржавілого сейнера, я ніяких земних зибей не знайшов. Народ на косі давним-давно змінився, і нові мешканці нічого містичного в похмурій суворості монотонних навколишніх пейзажів не знаходили.

Тверезий ракурс погляду на давні місцеві пристрасті пізніше запропонував мені камчатський іхтіолог Ігор Іванович Куренков. Ерудит, який цікавився абсолютно всім, що варте уваги в мінливому світі, аж ніяк не здивувався пересудам про заклики з охотоморських глибин. За його словами, «голос моря» дійсно існує, але доноситься вкрай рідко і практично не вивчений. Пробуджує його, мабуть, унікальний збіг природних умов, при яких ймовірно генерування інфразвукових коливань.

Собача голова

Втім, і далеко від моря можна згинути без сліду. Одну таку історію на Камчатці розслідували довго, наполегливо і без найменших результатів. Повідав її мені охотовід і орнітолог Микола Герасимов непогано знав сімейне подружжя промисловиків, яке вертольотом закинули на зимовий соболиний сезон в далекі угіддя, а через місяць в належному місці не знайшли.

У таємничій хатинці не було ні живих, ні мертвих, ні слідів боротьби. Схоже, що мисливці навіть не відкривали дверей зимів, оскільки рюкзаки і рушниці відшукалися зовні. Коли ж зійшов сніг, то поблизу дерев, що обступали, витанула з замету собача голова, безжально відсічений від тулуба. Інших останків лайки рятувальникам виявити не вдалося.

Жодне з розумних пояснень тут не підходило. Ведмідь-шатун без доказів своєї кровожерливості двох задерти б не зумів. Та й важко уявити, що звір накинувся б на них відразу після відходу вертольота за хребти. Є, правда, на Далекому Сході народи, для яких собачатина делікатес, але навряд чи зловмисники-вигнанці залишили б недоторканими спорядження і їжу. Пригадаймо хоча б Робінзона Крузо, який скрупульозно перетягував на свій острів чи не кожен цвях з розбитого штормами корабля. А в цих місцях зимове життя куди тяжче, ніж на його вбитому виноградом острові...

Дияна долинка

Відлюдники, або просто відкинуті з різних причин і приводів, на Камчатці, звичайно, зустрічалися, та й зараз, очевидно, зустрічаються. Я і сам бачив таких неподалік від Диякової заїмки - урочища за півсотні кілометрів від Петропавловська-Камчатського. Найменування своє ця долинка отримала від якогось Дьякова, якому в 80-ті роки дев'ятнадцятого століття посміхнулася була доля, але, як з'ясувалося через пару років, посмішка виявилося дуже вже гіркою.

Дияков був родом з камчадалів. Так ще років шістдесят тому офіційно іменували метисів - нащадків першопрохідців-козаків і корінних камчатських народів, в першу чергу ительменів. За приналежність до аборигенів і ще за якісь заслуги, сліду яких мені відшукати не вдалося, Дьякова удостоїли честі бути присутнім на коронації імператора Олександра III, який змінив на троні Російської імперії свого батька, вбитого революціонерами-народовольцями. Транссибірської магістралі тоді не було навіть у найсміливіших проектах, і можна тільки здогадуватися, з якими тяготами і пригодами пов'язана була його подорож до столиці і назад.

З пошаною і подарунками Дьяков тріумфально повернувся додому, але... земляки з перших днів просто засміяли його за розповіді про пароплави, паровози і Бог звістку ще про що, чого він надивився у своїх мандрівках. Образливий і принижений бідолаха кинув сім'ю і пішов у камчатські дебрі, де і коротав залишок днів своїх.

Притулок він вибрав за камчатськими поняттями чи не райське. Неподалік нерестова річка, поблизу знову ж таки цілющі термальні ключі. Соболів в ту пору теж вистачало. На пушнину він вимінював порох та інші припаси, гірко переживаючи, мабуть, плоди зіткнення з людською заздрістю і людською ж недовірою.

У цих «дяківських» колись угіддях років тридцять тому і виникло стихійно щось на зразок комуни для тих, кому в більш-менш цивілізованому світі робити було нічого. Спосіб життя вони вели воістину «дяківський», зв'язки з «зовнішнім світом» підтримували суто менові, поставляючи своїм людям рибу та ікру.

За цією справою і приїжджав до них хороший мій знайомий, який поєднував викладання музики з пристрастю ганяти на мотоциклі по лютому камчатським бездоріжжям і водити знайомства з публікою різного ступеня відпетості. Він і вмовив мене з'їздити в гості до тих, хто в повному сенсі слова не від світу цього. Ці ось робінзонокрузовидні знайомі його мали досить миролюбну мораль і мріяли тільки бути непомітними і непоміченими. Можливо, помаленьку мили або намагалися мити золото. Однак розсипного дорогоцінного металу на Камчатці незрівнянно менше, ніж на Колимі в старі часи, і озолотитися їм вдалося б лише при самому фантастичному везінні.

Приятель мой знал об истории с собачьей головой и попытался выспросить у своих обродяжившихся, но ушлых клиентов-партнёров о вероятности существования в тех краях какого-то потайного поселения. З моїх слів він вже знав, що ні найменшого натяку на скит якихось сектантів-сатаністів при пошуках з повітря не знайшли, а піші походи ніяких натяків на існування нехай розбійних, але все ж гомо сапієнсів не дали.

Лихі співрозмовники наші повивчали карту, пообмінювалися між собою репліками і в голос заявили, що самі вони в таку даль «ні в жисть» не зберуться і ніхто зі своєї волі в будь-якій мірі конфлікту з законом туди не полізе. Посуху в ті дебрі не дістатися, а на вертольотчиків надії липові. Одного ще можна спробувати підкупити, але весь екіпаж - а в ньому троє - дуже вже накладно. Від себе додам, що контроль за авіаторами тоді був жорсткості неймовірної...

Ірхуїм - добрий господар тундри

Загадка, нехай навіть і найбільш головоломна, передбачає неодмінну і остаточну відповідь. Проміжні версії розлітаються, немов одуванчик на вітрі. З таємницями справа складніша. Їм нічого не варто зависнути, на зразок закапризницької комп'ютерної програми. Бувають, звичайно, винятки. Ніхто не скасовував біблійну тезу, згідно з якою немає таємного, що не стало б колись явним. Інша справа, що всього життя розслідувача може на прояснення невідомого не вистачити...

«Ірхуїму тебе б згодувати!» - почув я якось на ярмарку в північному селі Хаїліно від майже тверезого і в повному парадному облаченні мешканця тундри. Нова червоно-коричнева кухлянка, розшитий бісером малахай, торбаза з білого камуса - особливо міцної шкіри з ніг оленя - все ніби з вітрини етнографічної виставки. Суворе, судячи з похмуро зведених брів і лиходійських інтонацій, звернення адресувалося одноплеміннику і супутнику коряка по вилазці в село за припасами.

Земляк оленеводу до того набрався «вогняної води», що влився в замету без найменшого бажання вставати. Застуда йому не загрожувала, оскільки всесезонне життя в суспільстві «коян», як звуться олені по-корякскі, загартувало сіверян до випробувань серйозніше нинішнього. Подвыпившего коряка в конце концов усадили в нарту и для надежности закрепили в ней сыромятным чаутом - камчатско-корякским вариантом лассо, дабы он не вывалился на попутном бугре, когда увлёкшиеся скоростью ездовые псы мчат по тундре со всей мощью своих собачьих сил.

Оленіводи помчали за миттєвий горизонт, залишивши мене в чудовому подиві з приводу загадкового ирхуїму. Хто він? Фонова служба? Люте первісне божество? А може бути, цілком реальний і знайомий під іншим ім'ям хижак, іменований так на одному з корякських діалектів?

Трохи розвіяти туман мені допоміг дещо пізніше відомий етнограф, професор Ілля Самойлович Гурвіч, з яким мені довелося побачитися під час однієї з його камчатських експедицій. За його поясненнями, ірхуїмом сіверяни називають легендарного звіра, що нагадує, за описами, гігантського ведмедя.

Чудовисько, що нібито досягає трьох з лишком метрів у висоту, стоячи на чотирьох лапах, начебто мешкає в печерах Корякського нагір'я, рідко вибирається назовні, але тоді вже не щадить нікого з бігаючої, стрибаючої і навіть літаючої живності. Людині з ним краще не зустрічатися, хоча є розповіді про те, що ирхуїм здатний навіть прийти на допомогу самотньому подорожньому, відігнавши від його табору вовків. У реальність ирхуїму Гурвіч не вірив, вважаючи його навіть не міфологічним, а фольклорним персонажем народної фантазії коряків.

Скептицизм відомого вченого, однак же, геть відкидав корякський художник-самоучка Кирило Кілпалін. Малюнок тушшю, надісланий ним в редакцію «Камчатської правди», де я тоді працював, зображував чудище, на зразок доісторичного ящера типу бронтозавра, але з ведмежою головою і з ведмежою ж шкурою. З його описів випливало, що ирхуїм - добрий господар тундри, який може навіть обігріти замерзаючого мандрівника в складках свого хутра.

Один з родичів Кирила начебто бачив ирхуїма, який ходив у своїх справах, не вибираючи шляху, оскільки жодна з тундрових перешкод його зупинити все одно б не змогла.

Лист Кілпаліна ми опублікували, забезпечивши його коментарем біолога, який у повній згоді з Гурвічем оцінив гіпотетичного звіра як казкового персонажа. Визнати його подобою прибульця з колишніх тисячоліть, який дивом вижив у камчатських тундрах, заважав сам опис ирхуїму. Такий звір був приречений на незграбність і повільність, які неминуче знецінили б гігантський зріст і приписувану молвою страшну силищу.

Деяку теоретичну ймовірність існування природного прототипу ирхуїму наш коментатор все ж визнавав, обмовивши, що повна впевненість може бути досягнута тільки після упіймання звіра або хоча б достовірних фотографій.

Кілпалін відгукнувся на публікацію розгніваним листом, в якому, не вибираючи виразів, проклинав саму можливість полювання на дорогого його серцю релікту і вимагав заздалегідь взяти звіра під охорону, включивши його для початку в міжнародну Червону книгу. Після прочитання його листа у мене виникла спокуса переслати його прямо в Буенос-Айрес знаменитому письменнику Хорхе Борхесу. Той видав «Книгу вигаданих істот», на сторінках якої поселив чимало чудищ типу василісків, годзилл і тому подібних породжень фольклорної та кінематографічної фантазії, згаданих у народних казках або придуманих письменниками різних ступенів знаменитості.

Кілпалінський ирхуїм, дивишся, і прикрасив би чергове видання борхесівського бестселера. На жаль, листування зі світом капіталу тоді не заохочувалося, так що мій редактор ідею категорично відкинув. Тепер же знаменитий письменник вже переселився в інший світ, з подорожі по якому вдалося повернутися тільки Одіссею, Данте і барону Мюнхгаузену. Так що доповнити свій фантастичний довідник Борхесу вже не під силу...