Моє покоління зараз переживає те, що називають «кризою тридцятиріччя». У мене він розтягнувся на цілих 5 років, почавшись в 25. Я тоді раптово для багатьох людей (і навіть трохи для себе) звільнився з вишу, в якому був старшим викладачем, і влаштувався працювати... продавцем-консультантом побутової техніки. Пропрацював трохи більше року, зайнявся відкриттям магазину одягу - через себе, через справжню ломку характеру, страшний опір. У ніч перед відкриттям магазину мене скрутило і рвало вдома, причому це було не отруєння, а чистого роду психосоматика. Потім і звідти пішов, повернувшись через два роки до вишу викладати психологію, але збагачений знанням техніки і досвідом дій в екстремальних ситуаціях, частину з яких створював сам за наївністю, дурістю і нерішучістю. Повернувся, причому до того, з чого почав: життя вченого-теоретика мене не залучала, а психологічні консультації були рідкісними і належного задоволення не приносили. Поштовх до виходу з цієї кризи, що почалася задовго до 30-ти, дала травнева школа-інтенсив з екзистенційного консультування, яку проводили Є.Калітєєвська і Д.А. Леонтьєв.