Добре: ілюстрації

Мені вдалося зауважити, наскільки різне сприйняття праці у європейця та індіанця. Ми виміняли наш не дуже місткий алюмінієвий човен на величезне каное, видовбане з цільного стовбура дерева. Одного разу в цьому посудині крім нас подорожувало сімнадцять індіанців з усією своєю поклажею, і я впевнена, вона могла б вмістити ще стільки ж. Коли ж справа доходила до перетягування цієї пироги за допомогою тільки чотирьох або п'яти індіанців через майже кілометрову смугу валунів і булижників в обхід водоспаду, ми являли собою сумне видовище. Доводилося підкладати колоди і котити каное сантиметр за сантиметром під палючими променями сонця. Човен постійно виходив з рівноваги, стикав нас в розщілини між валунами, і ми роздирали в кров гомілки і щиколотки. Нам і раніше прихід лось перетягувати наш колишній алюмінієвий човен, і всякий раз, знаючи, що нас очікує, ми заздалегідь псували собі нерви передчуттям важкої роботи і побитих у кров ніг. І ось, діставшись до водоспаду Арепучі, ми налаштувалися на страждання і з траурними обличчями почали перетягувати чортовий посуд по каменях.

Курс Н.І. КОЗЛОВА «ВНУТРІШНЄ ДОБРЕ»
У курсі 2 частини за 6 відеоуроків. Переглянути > >

Човен часто перекидався на бік, заодно притискаючи і одного з нас. Бідолаха опинявся між розпеченими на сонці камінням і важкою махиною пироги, з нетерпінням чекаючи допомоги інших, більш вдалих супутників. Не виконали ми ще й чверті шляху, а у всіх щиколотки вже були роздерті до крові. Під приводом того, що мені потрібно відлучитися на хвилинку, я забралася на скелю, щоб зняти цю сцену на плівку. Подивившись неупереджено на те, що відбувається внизу, я побачила цікаву картину. Кілька людей начебто займалися спільною справою - волокли човен. Але двоє з них, італійці, були напружені, угрюми, дратівливі; вони постійно лаялися, як і личить справжнім тосканцям. Інші, індіанці, схоже, непогано проводили час і навіть знаходили в цьому розвагу. Вони були розслаблені, підтрунували над незграбним каное і своїми саднами, але особливу радість викликала пирога, що впала на одного з одноплемінників. Що дивно, останній, притиснутий голою спиною до розпеченого граніту, незмінно з полегшенням реготав голосніше за всіх, звичайно, після того як його витягували з-під човна і він міг вільно зітхнути.

Всі виконували однакову роботу, всім було важко і боляче. Рани індіанців сідали ніяк не менше наших. Однак, з точки зору нашої культури, така робота вважається безумовно неприємною, і нам навіть не прийде в голову ставитися до неї як-небудь інакше.

З іншого боку, індіанці теж не знали, що до важкої роботи можна ставитися по-іншому: вони були доброзичливі і в доброму настрої; у них не було ні страху, ні поганого настрою, що накопичився за попередні дні. Кожен Крок вперед був для них маленькою перемогою. Закінчивши фотографувати і повернувшись до інших, я спробувала відкинути свій цивілізований погляд на події і абсолютно щиро раділа всю частину переходу. Навіть забої і подряпини вже не завдавали особливого болю і стали тим, чим вони були насправді: швидко заживаючими невеликими ушкодженнями шкіри. Виявилося, що можна зовсім і не переживати з приводу якихось саден, а тим більше злитися, шкодувати себе і рахувати забої до кінця перенесення човна. Навпаки, я пораділа тому, що тіло здатне лікувати свої болячки без будь-якої моєї допомоги.

Дивіться книгу в інтернеті: Жан Ледлофф. Як виростити дитину щасливою. Принцип спадкоємності